Ломка доктрини сімейного права?

Верховний Суд мимохідь ламає доктрину сімейного права щодо рівності часток спільного майна подружжя (постанова у справі № 711/5108/17 від 18.06.2018). Судові вердикти залишаються незрозумілими з питань вибору пріоритетів захисту прав та охоронюваних законом інтересів.

Інтереси колишньої дружини і матері спільної дитини суттєво не враховуються при поділі спільного майна подружжя. Укладайте шлюбні контракти!

Фабула справи: позивачка після розірвання шлюбу, через відсутність домовленості про поділ спільного майна подружжя, звернулася до суду за визнанням права власності на ½ частину квартири, придбану у шлюбі на ім’я чоловіка. Від шлюбу мають малолітню дитину. Чоловік заперечував тим, що квартира переважно придбана на його особисті кошти, у тому числі від продажу дошлюбного майна та на позичені гроші його батьків.

Перша інстанція: позов задовольнила

Друга інстанція: рішення скасувала і прийняла нове, яким задовольнила позов частково: визнала право позивачки на 1/5 майна, її чоловіка – на 4/5.

Касаційний цивільний суд: залишив рішення апеляційного суду без змін

Застосовані підходи: апеляційний і вищий суди підтримали економічні аргументи чоловіка щодо джерел походження коштів на придбання спільної квартири. Понад половини з них були особистими коштами від продажу дошлюбної квартири. Решта була позичена у батьків чоловіка (за розпискою, досі існує борг) та знайомих. З урахуванням вартості внесеного кожним з подружжя внеску і непогашених зобов’язань, частка дружини визначена на рівні 1/5, чоловіка – 4/5 в праві власності на квартиру.

Соціальний ефект: формальний економічний підхід (з рішень судів не вбачається, що ними досліджувались питання ведення колишньою дружиною домашнього господарства, вагітності, пологів, догляду за малолітньою дитиною, участі в ремонті та облаштуванні квартири тощо) нівелює значущість статусів «домогосподарка» або «мати, яка займається вихованням дітей», бо ці соціальні функції не мають т.з. капіталізації у вигляді гарантій майнових інтересів жінки. Це не добре і не погано, а є виключно констатацією ефективності рішення з позиції сприйняття суспільством його наслідків.

Доктринальне протиріччя: згідно з ч. 1 ст. 70 СК у разі поділу майна, що є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. За змістом ч. 2-3 ст. 70 СК, суд може відступити від засади рівності часток лише у випадках недобросовісної поведінки одного з подружжя (у сторону зменшення його частки) або у випадку, якщо з подружжям проживають діти при недостатності аліментів (у сторону збільшення частки). Відповідно до ч. 1 ст. 60 Сімейного кодексу, п. 30 Постанови Пленуму Верховного Суду ві 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» істотними обставинами, що мають значення для справи при вирішення спорів про поділ майна, є випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання,  ведення  домашнього господарства,   догляд   за  дітьми,  хвороба  тощо)  самостійного

заробітку чи доходу.

У той же час у цій справі вищі суди застосували іншу норму – ч. 3 ст. 57 СК, згідно з якою майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, є особистою приватною власністю дружини (чоловіка).

Розумні очікування від суду: рішення оновлених реформою судів мають бути зрозумілими суспільству. Тому при мотивуванні судових вердиктів постає питання визначення приіоритетів (прав та охоронюваних законом інтересів) в процесі їх порівняльного відбору. Поряд із застосуванням економічного підходу у даному випадку, суд не вправі був ігнорувати інші норми закону, а повинен надати комплексну оцінку усім обставинам справи та їх законним гарантіям, які стосуються як майнових відносин, так і захисту немайнових цінностей, що ставляться за мету регулювання сімейних відносин (ст. 1 СК). Якщо висновок зроблений судом на підставі комплексного порівняльного аналізу, суспільство розуміє, що всі фактори були враховані. Інакше – закон залишається як дишло: суд на власний закритий позитивістський розсуд обирає певну норму, хоча з такою ж «переконливістю» (скоріше – її відсутністю) він міг обрати й прямо протилежну за змістом (наприклад, яку обрав суд 1-ї інстанції).

П.с. цікаво, що у цій постанові Верховний Суд, обачливо пояснив власну (суперечливу щодо Конвенції з прав людини) позицію щодо відсутності детальної відповіді на кожний аргумент.

За публікацією порталу «Протокол»

___________________________________________________

Публікація на нашому сайті – липень 2018 року