А Д В О К А Т
Кучерявый Олег Петрович

полный комплекс юридических услуг, защита интересов граждан и юридических лиц

Окт

25

Нічого хорошого Україні в ЄС не світить…

Автор: Avtor

Нещодавня заява прем’єр-міністра Миколи Азарова про можливість одержання Україною значної знижки на газ за умови приєднання до Митного союзу (впевнені, що це передвиборча «дурилка» з боку регіоналів для прихильників інтеграції – прим. адм. сайту) сколихнула медіапростір, викликавши черговий виток дискусій з питання інтеграції. Багато чиновників поспішили так чи інакше висловитися проти вступу країни в МС — мов,

зовнішньополітичний курс України на європейську інтеграцію зафіксований законодавчо, до того ж «у Європі кращі стандарти й демократії, і ринкової економіки» (С. Тігіпко).

Однак процеси, що відбуваються сьогодні в ЄС, досить неоднозначні як у політиці, так і в економіці: про боргову кризу й можливий розвал зони євро не говорить хіба що ледачий, а процес розпаду поступово переходить у практичну площину. Свіжий приклад — іспанська Каталонія – семимільйонна автономія збирається провести референдум і, можливо, проголосить себе незалежною державою.

Деякі аналітики стверджують, що ці процеси невипадкові й мають глибинні причини. Зокрема, у числі деяких експертів про прийдешні катаклізми в європейській економіці задовго до сучасного безладу в ЄС попереджав Віктор Іванович Суслов, заслужений економіст України, у минулому голова Комітету ВР із питань фінансів і банківської діяльності, міністр економіки й екс-глава Госкомфінпослуг. Сьогодні Віктор Іванович на сторінках «2000» викладає своє бачення європейської кризи у світлі дискусії про найбільш кращий вектор інтеграції України.

********************************************

Віктор Суслов  «Об’єднання на користь лідерів»

Модель ЄС як об’єднання у формі економічного й валютного союзу була споконвічно створена в інтересах найбільш розвинених країн — членів союзу. Справа в тому, що базові принципи побудови загального ринку ЄС (вільний рух людей, товарів, капіталу й послуг і повна відмова від можливостей проводити протекціоністську політику в інтересах національних економік) дають явні переваги учасникам, що володіли на момент створення союзу більше конкурентоспроможною економікою й більше високою продуктивністю праці.

Передові країни (Німеччина, Франція, тощо — т.зв. ядро ЄС) завдяки наявності високорозвиненої науки й відповідно високотехнологічних виробництв створюють і привласнюють більше доданої вартості. Крім того — і це головне, — разом з можливістю нічим не обмеженого захоплення ринків високотехнологічної продукції в менш конкурентоспроможних країнах у рамках ЗСТ і МС ЄС вони одержали й механізми перерозподілу на свою користь доданої вартості, створеної в цих країнах.

Можна, звичайно, як це люблять робити представники ліберальних концепцій розвитку, рекомендувати менш розвиненим країнам створювати власні висококонкурентні, наукомісткі й високотехнологічні виробництва. Тим більше що їхній розвиток мало залежить від природних умов і наявності ресурсів і, здавалося б, доступний всім.

Але треба бути дуже наївним, щоб спробувати додержуватися подібних рекомендацій у рамках системи вільного ринку. Хоча б тому, що неминучий в такій системі «витік мозків», тобто безперервний відтік кращих наукових і інженерних кадрів у більш розвинені країни, де вище оплата праці й краще умови для роботи, не дають можливості розвитку національної науки.

Науково-технічна перевага лідерів Євросоюзу закріплюється також розвинутою системою захисту прав інтелектуальної власності — патентами на відкриття й винаходи, ліцензуванням використання прав на технічні розробки й документацію. Все це не тільки закріплює перевагу одних і відсталість інших, але й є по суті найважливішим механізмом перерозподілу доданої вартості на користь лідерів.

Одна з головних помилок слабких країн ЄС — вступ у єврозону й введення єдиної європейської валюти — євро. Тим самим вони самовпевнене відмовилися від останніх важелів політики протекціонізму, втративши можливості захищати внутрішній ринок і вирівнювати негативний торговельний і платіжний баланс — насамперед шляхом регулювання валютного курсу.

Тому вони опинилися в ситуації безперервного нарощування зовнішніх боргів, тому що головними коштами вирівнювання платіжного балансу стали зовнішні запозичення. Адже якщо держава не має можливості знизити курс національної валюти у випадку негативного сальдо торговельного балансу й тим самим стимулювати експорт і обмежити імпорт, то їй доводиться оплачувати перевищення імпорту над експортом шляхом зовнішніх запозичень.

Наочним прикладом є Греція з менш конкурентоспроможною економікою, ніж у країнах «ядра» ЄС, з високою часткою послуг у ВВП (78,3%, за даними на 2011 р.). Греція багато років мала негативне сальдо зовнішньої торгівлі й була змушена накопичувати зовнішній борг, тому що дефіцит поточного рахунку покривався зовнішніми запозиченнями. Разом з іншими факторами (відносно низька продуктивність праці й популістська політика уряду) ріст боргу поставив країну на грань катастрофи. Втім, у цієї риси перебувають і інші країни ЄС, зокрема Італія, Іспанія, Португалія.

Ясно, що в періоди помітного зниження курсу євро збільшення експорту відбувалося в першу чергу у Німеччини, ще більше збільшуючи її позитивний торговельний баланс, а експорт слабких країн єврозони не ріс або ріс незначно.

Таким чином, за наявності єдиної валюти різко виграють більш розвинені й більш конкурентоспроможні економіки, але це, на жаль, ще не все. Становище слабких членів єврозони збільшується ще й постійним витоком капіталу. Могутніша банківська система деяких європейських країн, особливо Німеччини, немов потужний магніт, витягує капітал з більш слабких економік, центробанки яких не мають можливості регулювати потоки капіталу, і для менш конкурентоспроможних країн це ще один істотний мінус від їхньої участі в єврозоні (очікуй, Україна, інвестиції… Може дочикаєшься??? – прим. адм. сайту).

Перераховуючи негативні фактори, які «грають» проти слабких членів ЄС, необхідно згадати й про вільне переміщення трудових ресурсів. Споконвічно воно розглядається як безумовне благо й важливе досягнення євроінтеграції, але це спірне питання з погляду економічного розвитку менш конкурентоспроможних членів ЄС.

Практично всі східноєвропейські країни Євросоюзу зіштовхнулися з еміграцією значної кількості працездатних громадян у більш розвинені держави. А в міру погіршення економічної ситуації ця тенденція набирає сили у Греції й інших південноєвропейських країнах (тобто, нашим заробітчанам там скоро місця геть не буде – прим. адм. сайту).

Це тягне серйозні проблеми для економіки цих держав, тому що виїжджають або працездатні молоді люди самого продуктивного віку, або ж найбільш кваліфіковані фахівці, які мають гарну освіту й можуть знайти високооплачувану роботу в розвинених країнах ЄС. У кожному разі ці люди працюють на економіку своєї нової батьківщини, створюючи там додану вартість і поповнюючи своїми податками тамтешній держбюджет.

У свою чергу країна-донор, зупиняючи власні малоконкурентні підприємства й втрачаючи свій кадровий потенціал за рахунок еміграції, уже не може розраховувати на ріст економіки й створення інноваційних продуктів. Очевидно, що втрачаючи самих активних громадян, така держава втрачає й перспективи подальшого розвитку, перетворюючись у депресивну територію, що не може належним чином розвивати науку, культуру, соціальну сферу (о це й очікує на Україну в Європі! – прим. адм. сайту).

Як бачимо, більше слабкі країни, вступивши в ЄС, не одержали очікуваних високотехнологічних виробництв, пов’язаних з додатковими доходами, а стали постачальниками робочої сили, продукції низьких переділів і сировини. Тому якщо розглядати Євросоюз із економічної точки зору, мабуть, що для нього характерна колоніальна модель побудови, коли більше розвинена метрополія вилучає ресурси з менш розвинутої периферії (будемо колонією? – прим. адм. сайту).

Саме це ставить під питання подальші перспективи Євросоюзу — оскільки інтереси національних держав прийшли в суперечність із принципами європейської інтеграції, то надалі ймовірний вихід з єврозони деяких її членів, насамперед малоконкурентоздатних країн. Це може викликати ланцюгову реакцію розпаду, щонайменше на рівні валютного союзу, і тому заяви деяких експертів про неминучість розпаду єврозони в наближеній перспективі мають серйозні підстави.

Один з найбільш обговорюваних рецептів порятунку Євросоюзу складається з рекомендації перейти до повної уніфікації фіскальної й бюджетної політики членів ЄС аж до створення єдиного міністерства фінансів. Але на практиці це не допоможе, оскільки нікуди не зникає різниця в конкурентоспроможності держав.

Вирівнювання рівнів економічного розвитку може бути досягнуто, тільки якщо ЄС перетвориться в єдину федеративну державу типу колишнього СРСР, у якому із центрального бюджету будуть виділятися безоплатні дотації й централізовані капітальні вкладення для розвитку відсталих національних окраїн. Але цілком очевидно, що в рамках сучасної ліберальної парадигми ніхто не буде переносити високотехнологічні виробництва з Німеччини в Грецію. Німецькі платники податків також далеко не перейнялися почуттями інтернаціоналізму, щоб безоплатно фінансувати Грецію.

Навряд чи ми знайдемо приклади великомасштабних інвестицій у високотехнологічні галузі інших країн периферії ЄС. Зокрема, жодна з постсоціалістичних країн, що ввійшли в нього, не почала випускати ні літаки, ні іншу складну техніку, претендуючи хіба що на обмежене розміщення складальних виробництв.

Більше того, закони ринку диктують зворотний процес — взаємодіючи в рамках одного союзу, більше сильні гравці фактично ліквідують цілі галузі промисловості в менш конкурентоспроможних країнах. Концентрація капіталу й виробництва — це один з базових законів розвитку капіталістичної економіки, тому цілком природно, що існуючі в радянську епоху промислові потужності східноєвропейських членів ЄС, що випускали продукцію з високою доданою вартістю, були поглинені могутнішими конкурентами з «старої Європи» і на сьогодні в основному знищені (і у нас будуть знищені залишки промислового потенціалу, що залишилися з часів СРСР – прим. адм. сайту).

Таким чином, своїм входом до ЄС східноєвропейські країни фактично закріпили (а в багатьох галузях — створили) свою технологічну й відповідно економічну відсталість. Їм фактично запропоновано реалізовувати свої, так звані, природні переваги: розвивати сільське господарство — там, де для цього існують сприятливі природно-кліматичні умови, добувати й продавати корисні копалини й сировину — там, де вони є, використовувати транзитні можливості — там, де шляхи транзиту лежать або можуть лежати через ці країни, розвивати туризм — там, де є умови.

У кожному разі приклад руйнування економік слабких членів ЄС украй важливий для України, і із цього сумного досвіду необхідно одне: неконкурентоспроможній, сировинній економіці в Євросоюзі немає що робити. Боргова катастрофа економічно слабких країн ЄС наочно демонструє нам, як малоконкурентна економіка, увійшовши в союз із сильними партнерами, зовсім не доганяє лідерів і не вирівнюється з ними, а деградує або в найкращому разі стагнує. Болгарія, Угорщина, країни Балтії — тому підтвердження.

Підписавши угоду про інтеграцію до економічного простору Євросоюзу, Україна опиниться у вкрай важкій економічній ситуації й протягом короткого часу остаточно втратить свій промисловий і науково-технічний потенціал, що перекреслить перспективу гідного життя для більшості українців і, можливо, навіть існування держави як такої.

Все вищесказане повинне спонукати українське керівництво уважно подивитися в напрямку євразійської інтеграції, для початку прагматично оцінити перспективи участі України в Митному союзі з Росією, Казахстаном і Білоруссю.

На цьому напрямку економіка України конкурентоспроможна. Крім того, і це дуже важливо, економіки цих стан взаємно доповнюють одна одну, маючи дуже високий рівень коопераційних зв’язків.

За публікацією Валентина Інгульського «Криза ЄС та її уроки для України» у Щотижневику 2000, № 42 (626) 19 – 25.10.2012 р.

Переклад на українську та примітки адміністратора — сайт «Гвіздівці»

 ______________________________________

Ваш отзыв