Недійсність правочину в зв’язку з недієздатністю особи

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнано недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права та інтереси порушено.

Висновок про тимчасову недієздатність сторони такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи є лише одним із доказів у такій справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Якщо у висновку проведеної у справі експертизи не вказано про абсолютну неспроможність учасника правочину в момент складення заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише зазначено, що існуючі на той час порушення його психічної діяльності істотно впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що саме по собі не є підставою для визнання складеного в такому стані заповіту недійсним із підстав, передбачених частиною першою статті 225 ЦК України (постанова від 29 лютого 2012 року № 6-9цс12).

**********************************************

За практикою Верховного суду України по переглядах судових рішень із мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих норм права, згідно з листом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.05.2012 № 648/0/4-12