Підсудність земельних спорів

У свій час наш сайт неодноразово писав про питання підсудності різноманітних земельних спорів. Зокрема, у квітні 2010 року було опубліковано статтю «Болюче питання, або знову про підсудність земельних спорів» за матеріалами прийнятого Конституційним Судом України 1 квітня 2010 р. Рішення в справі N 1-6/2010 (N 10-рп/2010) за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) щодо офіційного тлумачення положень частини  першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України (ЗКУ), пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (КАСУ).

Крім зазначеного Рішення КСУ (до і після нього), з цього питання приймалося багато постанов і Верховного Суду України, і Вищого адміністративного суду України, і Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, і Вищого Господарського суду України. Але, на жаль, слід зазначити, що це питання досі залишається дещо «мутним» і залежить від багатьох чинників.

Але спробуємо дійти до розуміння…

Зокрема, Постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 р. № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» роз`яснюється, що за змістом статті 126 Земельного кодексу України від 25.10.2001 р. № 2768-III, статті 19 Закону України № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (до внесення змін згідно із Законом України № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр») державні акти на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом, є підставою для державної реєстрації цих прав. Ці акти видаються спеціально уповноваженим органом державної виконавчої влади у галузі земельних ресурсів – Державним агентством земельних ресурсів України.

Видача державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку здійснювалася за єдиною визначеною процедурою, встановленою Інструкцією про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженою наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року № 43.

Таким чином, ознаками цих державних актів є:

• видача органом виконавчої влади;
• видача в межах процедури державної реєстрації права власності, користування, що виникло на підставі правовстановлювального документа;
• єдиний порядок оформлення;
• фіксування факту державної реєстрації права власності на землю або користування землею.

Оскільки порядок видачі державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку перебуває у сфері публічно-правових відносин, то спори щодо дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень з приводу їх видачі підлягають розгляду адміністративними судами.

Також ВАСУ зазначає, що з аналізу норм статті 26 Закону України № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні», статті 6 Закону України № 586-XIV “Про місцеві державні адміністрації”, частини першої статті 116 Земельного кодексу України від 25.10.2001 р. № 2768-III випливає, що управління та розпорядження державним і комунальним майном є організаційно-правовою діяльністю суб’єктів владних повноважень – органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які здійснюють її шляхом прийняття актів з дотриманням встановленої процедури.

Відповідно до положень статей 13, 14 Конституції України, статей 177, 181, 324, глави 30 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. № 435-IV, статті 148 Господарського кодексу України від 16.01.2003 р. № 436-IV власниками землі є держава та територіальні громади. Конституційний Суд України в зазначеному Рішенні від 1.04.2010 р. № 10-рп/2010 вирішив, що органи місцевого самоврядування у земельних відносинах з громадянами та юридичними особами, в тому числі щодо вирішення питань розпорядження, передачі у власність, у користування земельних ділянок, а також їх вилучення, виступають виключно як суб’єкти владних повноважень.

Земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності, належать до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. З урахуванням цього Рішення Конституційного Суду України такі правила визначення юрисдикції адміністративних судів поширюються і на земельні спори за участю місцевих державних адміністрацій.

Але, 1 березня 2013 року Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ видав Постанову № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», згідно з п. 6 і 7 якої, при вирішенні питань, пов’язаних із компетенцією судів у спорах, що виникають із земельних відносин, судам слід ураховувати роз’яснення, викладені в пунктах 2 і 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 “Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ” (із змінами і доповненнями, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2), а також Рішення Конституційного Суду України від 1 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів “а”, “б”, “в”, “г” статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України.

При цьому суди мають виходити з того, що згідно зі статтями 13 і 14 Конституції України, статтями 177, 181, 324 і главою 30 ЦК земля та земельні ділянки є об’єктами цивільних прав, а держава і територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах із метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок. Отже, суд має з’ясувати, є спір приватноправовим або публічно-правовим; чи виник спір із відносин, урегульованих нормами цивільного права, чи пов’язані ці відносини зі здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності; чи виник спір щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень при реалізації ним управлінських функцій у сфері земельних правовідносин.

Земельні відносини, суб’єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об’єктами – землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (стаття 1 ЦК України, статті 2, 5 Земельного кодексу України; далі – ЗК). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними статтями 16, 21, 393 ЦК, статтею 152 ЗК, у тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

ВССУ при цьому визначає, що відповідно до цього спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб’єкта владних повноважень, згідно зі статтею 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства. Це стосується, наприклад, позовів про визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо видання дозволу на виготовлення (розроблення) проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, вирішення інших питань, що відповідно до закону необхідні для набуття і реалізації права на землю, про надання чи передачу земельної ділянки у власність або користування чи невирішення цих питань, припинення права власності чи користування землею (статті 116, 118, 123, 128, 131, 144, 146, 147, 149, 151 ЗК та інші), але крім спорів, передбачених частиною першою статті 16 Закону України від 17.11.2009 р. № 1559-VI “Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності”, про цивільну відповідальність за порушення земельного законодавства (статті 210, 211 ЗК), про повернення самовільно зайнятих земельних ділянок (стаття 212 ЗК).

_____________________________________________________________

Публікація – листопад 2014 року.