Недійсність правочинів по ст. 225 ЦК України

У практиці досить часто виникають справи про визнання недійсним того, чи іншого правочину з підстав, визначених частиною першою статті 225 ЦК України. Ця норма вказує, що правочин, який дієздатна особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнано недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права та інтереси порушено.

Найчастіше, люди намагаються визнати з таких підстав договори купівлі-продажу нерухомості або заповіти, укладені (складені) померлими родичами, посилаючись на те, що померлий (а в деяких випадках – і ще живий) родич, внаслідок свого психічного стану або іншого захворювання не міг правильно оцінювати обстановку і сам не розумів – що робить.

Відразу мушу зазначити, що такі справи завжди є дуже непередбачуваними за результатом. Головним чином тому, що результат розгляду справи практично цілком залежить від висновку відповідної судово-медичної або психіатричної експертизи особи, правочин якої ставиться під сумнів. І якщо щодо живої людини таку експертизу зробити відносно не важко, то у випадку смерті це завдання неймовірно ускладнюється – посмертна експертиза потребує дуже багато фактичного матеріалу про спірний період життя людини, а позивачі не завжди можуть його надати у достатній кількості. І все одне, скільки б не було того матеріалу, висновок експертизи і рішення суду є непередбачуваними, за винятком випадків з корупційною складовою.

З цього приводу напевне слід звернути увагу відвідувачів сайту на Постанову Верховного суду України від 29 лютого 2012 року № 6-9цс12, винесену по результатах розгляду справи з підстав неоднакового застосування норм законодавства судами касаційної інстанції. У цій Постанові Верховний суд вказав, що висновок про тимчасову недієздатність сторони такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину, а також, що хоча висновок експертизи є лише одним із доказів у такій справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Та головне те, що Верховний суд при цьому визначив – яким чином давати судову оцінку формулюванням експертного висновку для даного випадку, який в той самий час може використовуватися і для інших аналогічних справ. Верховний суд вказує: оскільки у висновку проведеної у справі експертизи не вказано про абсолютну неспроможність учасника правочину в момент складення заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише зазначено, що існуючі на той час порушення його психічної діяльності істотно впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, то це не є підставою для визнання складеного в такому стані заповіту недійсним із підстав, передбачених частиною першою статті 225 ЦК України.

Ще раз нагадую – це стосується не лише заповітів, а і інших правочинів.

_____________________________________________________________

Публікація – травень 2012 р.