Невиплата належних коштів – це протиправне позбавлення майна

Останнім часом українською владою прийнято чимало законодавчих та урядових нормативних актів, яким з посиланням на нібито складну фінансову ситуацію у державі, частково зупинено дію законів, що передбачають різні соціальні виплати – в частині цих виплат, порядку проведення виплат, фактично зменшивши їх розміри, передбачені законами.

У державі, яка у Конституції декларується – як “соціальна”, це саме по собі маразм, але до цього дійства долучився навіть Конституційний суд, який почав приймати рішення, які майже діаметрально протилежні його ж рішенням з таких самих приводів, що виносилися раніше.

Нові нормативні акти передбачають виплати виключно у межах витрат, передбачених державним бюджетом. При чому це стосується навіть виплат, які державні структури зобов’язані сплачувати за рішеннями судів. В зв’язку з цим слід звернути увагу відвідувачів сайту на одне з рішень Європейського суду з прав людини, а саме в справі “Сук проти України” (CASE OF SUK v. UKRAINE; Заява №10972/05; остаточне рішення від 10 березня 2011 року).

Щоправда, заявник звертався до судів України не з приводу соціальних виплат, а з приводу невиплати йому належної по службі матеріальної допомоги.

Ще у 2001 р. він звернувся з позовом до Київського районного суду м. Полтави (далі – суд першої інстанції) проти свого колишнього роботодавця Управління державної пожежної охорони УМВС України в Полтавській області, вимагаючи виплатити заборгованість з матеріальної допомоги за 1999 та 2000 роки в розмірі місячного грошового забезпечення, виплата якої гарантувалась Указом Президента України від 4 жовтня 1996 року № 926/96 «Про умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників органів внутрішніх справ». 27 вересня 2002 року суд першої інстанції виніс рішення на користь заявника, яке 11 жовтня 2002 року було частково змінено тим же судом. 15 квітня 2003 року апеляційний суд Полтавської області відхилив позов заявника на підставі того, що Законом України «Про державний бюджет України на 2000 рік» не було передбачено витрат на відповідні виплати. Верховний Суд України 15 вересня 2004 року відхилив касаційну скаргу заявника.

До Європейського суду з прав людини (далі – ЄС) заявник скаржився за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) на те, що національні органи влади позбавили його майна. Він також скаржився за ст. 6 та ст. 14 Конвенції на результат провадження та на дискримінацію відповідно. Вказавши, що національні суди проігнорували вимоги статті 28 Закону України «Про бюджетну систему», яка забороняла внесення змін до законодавства Законом України «Про Державний бюджет України», та що відсутність коштів не може бути підставою для недотримання своїх зобов’язань, просив, щоб ЄС суд визнав порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції в зв’язку з свавільною та такою, що не грунтується на законі, відмовою національних органів у праві заявника на зазначені виплати.

Розглянувши справу, ЄС одноголосно оголосив скаргу заявника за статтею 1 Першого протоколу прийнятною, а решту скарг в заяві неприйнятними; постановив, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Ці дещо замудрі формулювання означають, що ЄС вважає виплати, які належать громадянам на підставі закону – майном громадян, а їх невиплату – протиправним позбавленням майна і, відповідно – порушенням прав людини, незважаючи на можливості держбюджету. При чому, це безумовно стосується не лише виплат по службі, а і в тому числі – соціальних, таких – як чорнобильські, дітям війни, інших пенсійних виплат. Так саме, ця загальна позиція ЄС буде стосуватися і коштів, які державні органи мають сплатити за рішенням судів, незалежно від того, в зв’язку з чим ці рішення винесені.

 _____________________________________________

 Стаття по темі: “Як звернутися до Європейського суду?“