Майно СПД – спільна сімейна власність

25 вересня Конституційний Суд України (КСУ) оприлюднив прийняте 19 вересня 2012 року Рішення у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України (далі – СК). Питання в тому, що відповідно до зазначеного положення СК, об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

При цьому, суди неоднаково застосовували цю норму закону щодо майнових часток подружжя у підприємствах, в тому числі і щодо майна, яке приватний підприємець – фізична особа, використовував у підприємницькій діяльності. Суди приймали різні за змістом і правовими наслідками рішення. В одних випадках при розділі майна подружжя суди визнавали таке майно об’єктом права спільної сумісної власності подружжя і ділили його у відсотковому співвідношенні між подружжям або їх спадкоємцями. В інших випадках – виходили з того, що статутний капітал та/або майно підприємства чи підприємницької діяльності не є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а тому один із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від діяльності приватного підприємства. Наприклад, навіть Постанова Пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 р. у своєму п. 29 досить чітко і недвозначно вказувала, що «Відповідно до положень статей 57, 61 СК , ст. 52 ЦК майно приватного підприємства чи фізичної особи – підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності».

Одначе, КСУ, розглядаючи конституційне звернення, виходив з того, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, і таким об’єктом може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 СК, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Поділ майна подружжя, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними, або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки.

Іншим видом набуття особистої приватної власності кожного з подружжя є спадкування. При цьому до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця. Тому у складі спадщини може перебувати будь-яке майно, крім прав та обов’язків, нерозривно пов’язаних з особою спадкодавця.

Тобто власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Відповідно до Конституції України усі суб’єкти права власності рівні перед законом, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Одним із видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.

Вклад до статутного капіталу та виділене із спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Відповідно до статті 191 ЦК України підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності; до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності. Тобто зі змісту цієї статті вбачається, що стосовно підприємства як єдиного майнового комплексу або його частини можуть виникати цивільні права і обов’язки.

При цьому, на думку КСУ, приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, – це окремий об’єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності. Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об’єктом їх спільної сумісної власності.

Зрозуміло, що це стосується і будь якого майна, що використовує у своїй підприємницькій діяльності приватний підприємець – фізична особа.

В зв’язку з численними запитаннями, які надійшли на сайт приводу даного Рішення КСУ, слід звернути увагу відвідувачів сайту, які вже постраждали внаслідок винесення судами несправедливих рішень, за якими майно приватної підприємницької діяльності судами безпідставно (як тепер з’ясувалося) не визнавалося спільною сумісною власністю подружжя на те, що у відповідності до ч. 1 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) , навіть справи, що пройшли касаційну інстанцію, можуть бути переглянуті Верховним судом України з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. В даному випадку неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права беззаперечно встановлено цим самим Рішенням КСУ. Відповідно, невдоволена такими рішеннями судів загальної юрисдикції сторона теоретично може подати до Верховного суду України, в порядку, передбаченому ст.ст. 353 – 358 ЦПК заяву про перегляд такого судового рішення з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому слід посилатися на це Рішення КСУ.

Але, слід зазначити, що така заява, згідно із частиною 1 ст. 356 ЦПК може бути подана лише протягом трьох місяців з дня ухвалення судового рішення, щодо якого подано заяву про перегляд, або з дня ухвалення судового рішення, на яке здійснюється посилання, на підтвердження підстав, установлених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК, якщо воно ухвалено пізніше, але не пізніше одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява. В даному випадку – до 19 жовтня 2012 р. та не пізніше одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява.

Ще одна проблема в тому, чи будуть визнавати касаційні інстанції для справ, після розгляду яких пройшло більше місяця, це Рішення Конституційного суду – судовим рішенням саме в розумінні частини першої статті 355 ЦПК, тобто – як останнє судове рішення, від якого йде відлік строку (адже КСУ не є судом загальної юрисдикції).

Також, згідно з частиною 1 статті 361 ЦПК, рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили можуть бути переглянуті у зв’язку з нововиявленими обставинами. Одною з встановлених законом підстав для такого перегляду рішення є встановлена КСУ неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане.

Але щодо застосування в даному випадку цієї норми закону є відразу два камені спотикання: КСУ цим рішенням не встановлював незаконною жодної норми закону, а лише зазначив, що суди неправильно тлумачили норми закону. Іншим наріжним каменем може бути фактичне виконання судового рішення, хоча б в частині стягнення з сторони судового збору.

Таким чином, далеко не кожному вдасться добитися перегляду несправедливого судового рішення щодо таких сімейних правовідносин.

___________________________________________________

Публікація – жовтень 2012 року