Про пенсії українських емігрантів

Право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов’язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні. До такого висновку дійшла  Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у Постанові від 12 травня 2015 року № 21-180а15, текст якої розміщено у Держреєстрі судових рішень.

Розглянувши справу за позовом особи до управління Пенсійного фонду у Франківському районі м. Львова, про поновлення виплати пенсії, Колегія суддів встановила наступне:

позивач зазначив, що він 12.11.2012 р. через свого представника звернувся до управління ПФУ із заявою про поновлення виплати раніше призначеної пенсії у зв’язку з прийняттям Конституційним Судом рішення від 7.10.2009 р. № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 закону від 9.07.2003 р. № 1058-ІV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Проте відповідач відмовив у поновленні виплати пенсії, посилаючись на те, що заява для поновлення виплати раніше призначеної пенсії подається пенсіонером особисто в орган, що призначає пенсію, за місцем проживання (реєстрації). Також законодавством передбачено порядок виплати пенсії громадянам, що виїхали на постійне місце проживання за кордон. Однак договір з питань соціального (пенсійного) забезпечення між Україною та США не укладено.

Сихівський районний суд м. Львова постановою від 27.06.2013 р., залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27.05.2014 р., позов задовольнив частково: визнав неправомірними дії управління ПФУ щодо відмови у поновленні виплати раніше призначеної пенсії позивачу та зобов’язав управління ПФУ поновити виплату пенсії позивачу з 12.11.2012 р. виходячи із того, що відповідне рішення № 25-рп/2009 (право громадянина на одержання призначеної йому пенсії) не може пов’язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні, оскільки держава відповідно до конституційних принципів зобов’язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, — в Україні чи за її межами. Крім того, жодним нормативно-правовим актом не передбачений обов’язок або право ПФУ автоматично здійснювати відновлення виплати пенсії без відповідного волевиявлення пенсіонера, оскільки заява про поновлення виплати пенсії надана 12.11.2012 р., тому у відповідача немає підстав для поновлення виплати пенсії до дати звернення, а отже, поновлення виплати пенсії має бути здійснене саме з моменту звернення позивача до відповідача.

Вищий адміністративний суд ухвалою від 12.12.2014 р. відмовив у відкритті касаційного провадження на підставі п. 5 ч. 5 ст. 214 КАС України.

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, представник позивача звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом (ВАС) одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах. Представник позивача додав копію постанови ВАС від 5.09.2013 р. (№ К/9991/22721/12), яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду вважає, що заява представника позивача підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд, допускаючи справу до провадження Верховного Суду, виходив із того, що в доданих до заяви представника копії постанови ВАС по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано норми права у подібних правовідносинах.

Так, в постанові від 5.09.2013 р., яку додано на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, ВАС, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову та приймаючи нове — про задоволення позову, зобов’язав управління ПФУ поновити виплату пенсії позивачу з 7.10.2009 р. на підставі закону від 9.07.2003 р. № 1058-ІV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» з урахуванням рішення № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст.49, другого речення ст. 51 цього закону.

У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції відмовив у відкритті касаційного провадження на підставі того, що суди попередніх інстанцій дійшли     обгрунтованого висновку, що підставою для припинення виплати пенсії був виїзд позивача на постійне місце проживання за межі України, жодним нормативно-правовим актом не передбачений обов’язок або право ПФУ автоматично здійснювати відновлення пенсії без відповідного волевиявлення пенсіонера, заява про поновлення виплати пенсії надана відповідачу 12.11.2012 р., тому у відповідача немає підстав для поновлення виплати пенсії до дати звернення позивача, а отже поновлення виплати пенсії має бути здійснене саме з моменту звернення позивача до відповідача.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів виходила із такого.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 закону № 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою (ВР).

Згідно зі ст. 51 цього закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від’їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана ВР.

Рішенням № 25-рп/2009 п. 2 ч. 1 ст. 49, друге речення ст. 51 закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою, Конституційний Суд визнав такими, що не відповідають Конституції (є неконституційним). Зазначені положення закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення КС цього рішення.

Як зазначено в рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами закону № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов’язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов’язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, — в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7.02.2014 р., право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (п.51 цього рішення).

У п. 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою — статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі ст.1 Першого протоколу до конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов’язковим для виконання Україною відповідно до ст. 46 конвенції, суди при розгляді справ зобов’язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до ст. 17 закону від 23.02.2006 р. № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

На підставі наведеного колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС дійшла висновку, що з дня набрання чинності рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного закону. З цього часу управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Оскільки при вирішенні цієї справи суд касаційної інстанції допустив неоднакове та неправильне застосування норм матеріального права, то ухвала ВАС від 12.12.2014 р. підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.

 _____________________________________________

Публікація – липень 2015 р.