Правочини: нікчемні, оспорювані, удавані, неукладені. Недійсність правочинів.

Пленум Верховного Суду України прийняв нову постанову про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними (№ 9 від 06.11.2009).

Не будемо порівнювати цю постанову з попередньою – від 28.04.1978 р. N 3, яка тепер втратила чинність, а зазначимо основні положення нової, з врахуванням попередніх узагальнень Верховним Судом відповідної судової практики (від 24.11.2008 р.). Впевнений: при нашому дуже суперечливому законодавстві, ця Постанова Пленуму має велике значення.

Насамперед – про те, що таке правочин? Правочин – правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб’єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків.

Правомірність є конститутивною ознакою правочину, як юридичного факту. Тобто діє презумпція правомірності правочину, яку закріплено у ст. 204 ЦК і може бути спростовано насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. Так, наприклад, якщо правочин про заставу нерухомого майна укладений письмово, але не посвідчений нотаріусом, то його правомірність спростовується ст. 577 ЦК. Якщо особа склала заповіт, але не виділила частини спадщини тому, хто має право на обов’язкову частку, правомірність заповіту частково заперечується відповідним приписом ст. 1241 ЦК. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом. Недійсність правочину виникає через те, що дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів:

· дефекти (незаконність) змісту правочину;

· дефекти (недотримання) форми;

· дефекти суб’єктного складу;

· дефекти волі – невідповідність волі та волевиявлення.

Поява терміна “правочин” не виключає вживання терміна – “угода” у значенні домовленості між щонайменше двома сторонами. Термін “правочин” є більш широким і включає в себе терміни “договір” (згідно зі ст. 11 ЦК), “угода”, “домовленість”. Щоб запобігти неоднаковому застосуванню норм про правочини у практиці судів, слід зазначити, що договір та угода є тотожними поняттями, тому дво- і багатосторонні правочини є водночас як договорами, так і угодами, а термін “домовленість” слід розуміти як договір чи угоду, якщо така домовленість досягнута з дотриманням вимог, встановлених для укладення договору.

На думку Верховного Суду, за правилами недійсності правочинів не можна визнавати такими документи, які за своїм змістом не є правочинами. Вбачається, що до таких документів слід відносити, наприклад, рішення органів державної влади; свідоцтва (про право власності на житло, про право на спадщину, про придбання майна з публічних торгів, державний акт на земельну ділянку, ордер тощо); рішення, записи про реєстрацію (реєстрація домоволодіння, актів громадянського стану); протоколи загальних зборів господарських товариств, рішення загальних зборів громадських об’єднань, розпорядження про реєстрацію за місцем проживання фізичної особи та багато інших документів (акт приймання-передачі, товарний чек).

Насамперед, Пленум Верховного Суду підкреслив, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК, зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Верховний Суд наголосив, що судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні і оспорювані. Нікчемні – ті, недійсність яких прямо встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо). Оспорювані – якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом (ч. 2 ст. 215 ЦК).

Але, все ж таки, звернутися з вимогою про встановлення нікчемності правочину позивач вправі, якщо є спір про наявність або відсутність такого факту. Звернення окремо з такою вимогою, без застосування наслідків недійсності правочину, є правом позивача, тому у випадку пред’явлення такого факту, вона підлягає розгляду, власне кажучи, з констатацією в резолютивній частині рішення факту нікчемності правочину, або відмови в цьому. Така потреба може виникнути у разі, коли: сторони виконали певні умови нікчемного правочину, який нотаріально посвідчений; він порушує права третіх осіб; він зареєстрований у державних органах тощо. У таких випадках рішенням суду, який лише констатує недійсність правочину, можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов’язано державні органи скасувати його реєстрацію тощо.

Але, якщо правочин є нікчемним, то можна заявити самостійну вимогу про застосування наслідків недійсності правочину. При цьому, якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача. Тобто, суд повинен зробити висновок, чи дійсно правочин є нікчемним і вже в залежності від того, вирішувати – задовольняти позовні вимоги по суті чи ні.

У разі, якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного з вимогами про застосування наслідків його недійсності, судом буде встановлено наявність передбачених законодавством підстав вважати такий правочин нікчемним, суд вказує у рішенні про нікчемність такого правочину і одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

Слід мати на увазі, що вимоги про визнання правочину (договору) недійсним і про його розірвання взаємовиключні, а тому не можуть заявлятися щодо одного і того ж правочину.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Тобто – не лише одною з сторін правочину.

При розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину з посиланням на ст. 203 ЦК необхідно враховувати, що ця стаття передбачає загальну підставу для визнання нікчемності правочину і застосовується лише в тому випадку, якщо в ЦК немає спеціальної підстави (норми) для цього.

Виконання чи невиконання сторонами зобов’язань, які виникли з правочину, не для визнання правочину недійсним, але має значення для визначення наслідків його недійсності. Якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (частина перша статті 216 ЦК).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, але – саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 – 210, 640 ЦК тощо). Зокрема, не є укладеними правочини, у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Встановивши, що правочин не є вчиненим, суд має відмовити в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

При цьому, Пленум вирішив, що вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом і суди, з зв’язку з цим мають відмовляти в позові з такою вимогою. У подібних випадках можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п’ятої ЦК – (повернення безпідставно набутого майна (ст. 1213 ЦК) та відшкодування збитків від безпідставно набутого майна і витрат на його утримання (ст. 1214 ЦК).

Рішенням суду не може бути зобов’язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину. Норма частини третьої статті 182 ЦК щодо можливості оскарження до суду відмови у державній реєстрації, ухилення від державної реєстрації, відмови від надання інформації про реєстрацію застосовується лише щодо дій (бездіяльності) органів, які здійснюють таку реєстрацію.

Однак є випадки, коли відсутність хоча б однієї з істотних умов правочину спеціальним законом визначено як підставу його недійсності, зокрема ч. 2 ст. 15 Закону “Про оренду землі”. У таких випадках необхідно обґрунтовувати вимогу про недійсність правочину відповідно до спеціального закону, який застосовується до цих правовідносин. Верховний суд наводить приклад по Рішенню Новомиргородського районного суду Кіровоградської області, яким було задоволено позов до агрофірми про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним у зв’язку з відсутністю даних про досягнення згоди між сторонами щодо розміру орендної плати та плану (схеми) спірної земельної ділянки.

У подальших публікаціях буде розглянуто току зору Верховного Суду на окремі підстави недійсності правочинів.