Законопроект про повернення тортур для підозрюваних?

20 листопада 2017 року у Верховній Раді України зареєстрований законопроект № 7327 «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо оптимізації процесу досудового розслідування)», яким, зокрема, пропонується знищити чи не найбільш важливі і чи не єдині (на мій погляд) дійсно прогресивні положення діючого Кримінального процесуального кодексу України (КПК). Не знаю, чи не варто було б назвати цей внесений законопроект дещо інакше: «Про повернення тортур підозрюваних на досудовому розслідуванні»?

Про що йдеться?

У відповідності до діючої поки що редакції статті 23 КПК, суд досліджує докази безпосередньо (тобто – особисто). Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом. Сторона обвинувачення зобов’язана забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення з метою реалізації права сторони захисту на допит перед незалежним та неупередженим судом.

Частина 4 статті 95 КПК (знову ж таки – в поки що діючій на цій час редакції) уточнює, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу (допит свідка, потерпілого під час досудового розслідування в судовому засіданні). Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Тобто, у відповідності до діючої на цей час редакції КПК України, суд може вважати допустимими доказами покази підозрюваного, свідка, потерпілого, майже виключно в тому випадку, якщо вони дані в судовому розгляді. Це може бути або вже безпосередньо під час розгляду справи в суді, або слідчий чи прокурор, побоюючись, що особа з тих чи інших причин не зможе дати покази під час судового розгляду, або змінить їх, може клопотати про допит цієї особи суддею зарання – ще під час досудового розслідування. Але у всіх випадках – доказами є виключно покази, отримані в суді.

Крім того, у діючій редакції КПК існує ще один істотний «запобіжник» від зловживань і фальсифікацій з боку правоохоронців: якщо під час досудового слідства покази отримані від особи, яка була допитана як свідок, але у подальшому набула статусу підозрюваного або обвинуваченого, ці покази також не надаються суду під час судового розгляду і не можуть бути визнані допустимими доказами.

Тобто, у принципі, діюча редакція формально надає органам досудового розслідування цілком достатні можливості для закріплення доказів у формі показів. При цьому, все ж в варто зазначити, що така жорстка позиція закону щодо показів свідків (крім тих, що потім стали підозрюваними) і особливо потерпілих – це було дещо занадто. Такі положення стосовно цих осіб істотно ускладнюють процес, а іноді навіть унеможливлюють його, оскільки слідчим не дуже хочеться тягати свідків і потерпілих під досудового розслідування до суду та допитувати їх там. Судді теж не рвуться, оскільки у них на те, дуже часто не має часу, особливо зараз, коли банально хронічно не вистачає суддів у великій кількості судів.  Та й не завжди можна зарання з`ясувати, що якійсь свідок або навіть потерпілий, з тих чи інших причин не зможе згодом постати перед судом під час розгляду справи. В цьому плані якась «оптимизація» може й потрібна.

Але щодо підозрюваних та обвинувачених осіб це була і є (поки що) цілком прогресивна та цілком обгрунтована норма, що здебільшого поклала край застосуванню тортур до підозрюваних і обвинувачених працівниками міліції під час досудового розслідування, які перед тим повсюдно набули вже просто дикого розмаху. Над людьми, щодо яких у оперів, навіть з власного марення, виникала підозра щодо причетності до вчинення злочину, знущалися методами, які не снилися навіть фашистам під час війни: людей калічили, люди викидалися з вікон, не витримуючи тортур або визнавали себе винними.

Після прийняття нового КПК, правоохоронці в рамках досудового розслідування по загальнокримінальних злочинах майже перестали застосовувати тортури, адже це втратило будь який сенс: покази, які давав підозрюваний під час досудового розслідування в суд навіть не надаються, а суд не має права їх враховувати.

Що ж пропонує іниціатор законопроекту?

Він пропонує частину 2 статті 23 КПК викласти в такій редакції: «Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених частиною 4 статті 95, частиною 2 статті 97, статтею 225 цього Кодексу».

Одночасно пропонує частину 4 статті 95 викласти в такій редакції: «Суд може обґрунтовувати свої висновки на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу, або якщо у ході отримання слідчим, прокурором під час досудового розслідування показання застосовувалась фіксація процесуальної дії шляхом відеозапису, який досліджено у судовому засіданні».

Більш того, пункт 1-й частини 3 статті 87 пропонує викласти в такій редакції: «з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні, у випадку, якщо до початку допиту особи як свідка слідчий, прокурор володіли фактичними даними, які вказували на її можливу причетність до вчинення кримінального правопорушення, про обставини якого вона була допитана».

Що це означає?

А означає мабуть те, що у разі прийняття цього законопроекту у запропонованому депутатом-народнофронтовцем Юрієм Тимошенком виді, застосуванню тортур з боку правоохоронців фактично знову дається зелене світло? При цьому, виходячи з сьогоденної ситуації, коли професійний рівень поліції гіршій навіть у порівнянні з тим, що був за часів до прийняття діючого КПК, контролю реального за їх роботою мабуть геть не існує (не вдається розгледіти на жодному рівні протягом декількох останніх років), слід побоюватися, що масштаби застосування тортур після прийняття запропонованого законопроекту будуть набагато більшими, а кількість невинно засуджених збільшиться в рази.

Мабуть у декого виникає питання: та ж в законопроекті йдеться про відеофіксацію показів. Які при цьому можуть бути тортури?

Та з усією відповідальністю можу стверджувати, що будь яка відеофіксація не запобігає жодним зловживанням і тортурам, зокрема, оскільки не підтверджує нічого, крім того, що зафіксовано в момент запису. Не має жодної проблеми затягти підозрюваного до кабінету, добре поколупатися у нього в носі шариковою ручкою, макнути його головою декілька разів у цебро з водою з деякою затримкою, зробити йому «слоніка» (варіантів безліч, аби б не було явно видимих тілесних ушкоджень) і потім пояснити, що він, коли покличуть на допит, має спокійно розповісти під відеозапис те, що йому скажуть опера або слідчий. І будьте впевнені – зламана людина, якій пообіцяють все що вона вже пережила, повторити у разі неслухняної поведінки, розповість під відеозапис все у «найкращому» для «правоохоронців» виді, навіть, якщо вона не має до цього злочину жодного відношення. Розповість навіть при адвокаті-захисникові, особливо, якщо це якійсь «прикормлений» адвокат, або просто адвокат-«пофігіст».

Ще більш широкі можливості для фабрикації доказів дає правоохоронцям також законопроектна пропозиція вважати допустимими докази, якщо вони отримані від особи, яка була допитана як свідок, але у подальшому набула статусу підозрюваного або обвинуваченого. Це ще полегшує вибивання показів з застосуванням тортур, адже в даному випадку не має обов`язку забезпечити присутність захисника під час такого допиту. При цьому запропонована в законопроекті, нібито, в якості запобіжника зловживань, фраза: «Достатньо, аби прокурор чи слідчий довели, що не володіли фактичними даними, які вказували на можливу причетність такої особи до вчинення кримінального правопорушення, про обставини якого вона була допитана», на мою думку взагалі фраза – ні про що.

І це вже, за пропозицією депутата, буде доказ вини допитаної людини, який суд має врахувати при винесені вироку і буде змушений враховувати.

І якщо хтось з Вас – тих, хто зараз читає ці строки, вважає, що він би ні коли не визнав себе винним, не будучи причетним до вчинення злочину, те не будьте такими самовпевненими.  Мабуть і депутатам не варто бути занадто самовпевненими, адже мабуть настане час, коли всі ці зміни можуть напряму торкнутися і їх самих?

Щоправда, у цьому законопроекті є і нормальна пропозиція. Зокрема, пропонується частину 2 статті 100 доповнити абзацом наступного змісту: «Про отримання слідчим чи прокурором речового доказу або документу, який добровільно видається стороною кримінального провадження, складається протокол добровільної видачі речового доказу (документу), в якому зазначаються ідентифікуючі ознаки речового доказу (документу), загальний зміст документу, а також пояснення особи щодо мотивів видачі, відносності виданого речового доказу до розслідуваного кримінального правопорушення, обставин, за яких він у неї опинився, наявність прав володіння ним, його вартість (цінність). Копія протоколу надається особі, яка видала речовий доказ (документ)».

Це є досить правильна пропозиція, адже на цей час правоохоронці вилучають речові докази та документи на підставі усіляких розписок та тому подібних документів, не надаючи людині, у якої вони забрані, ні якого документу.

Законопроект в цілому містить ще багато змін, в тому числі щодо питань ефективності розслідування, прокурорського контролю, але те все теж потрібно окремо вивчати «під мікроскопом». Проект закону складений на достатньо кваліфікованому з юридичного боку рівні, що мабуть вказує на те, що не сам «ініціатор» законопроекту його складав, а на те, що з цього законопроекту стирчать вуха МВС, яке знову намагається полегшити життя своїм підлеглим і посилити їх можливості за рахунок прав громадян?

________________________________________________ 

Публікація – листопад 2017 року