Січ
20
Захист споживачів у фінансово-кредитних відносинах
Продовжуємо розгляд теми судового захисту прав споживачів і з`ясуємо межі застосування Закону «Про захист прав споживачів» відносно окремих видів послуг, зокрема – кредитно-фінансових.
При цьому слід зазначити, що Законом від 22 вересня 2011 р. № 3795-VI “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг” указана норма доповнена частиною другою, за якою у договорах за участю фізичної особи – споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. Відповідно до преамбули Закону № 1023-XII він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Та, хоча у Законі № 1023-XII не визначено певних меж його дії, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та виходячи з демократичних принципів цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах такої “слабкої сторони”, як фізична особа – споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають із договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. Такі відносини можуть виникати з актів законодавства або з інших угод, які не суперечать Закону.
Від правильного вирішення цього питання залежить не тільки підсудність справ, а й застосування положень ч. 3 ст. 22 Закону № 1023-XII щодо звільнення споживачів за позовами, що пов’язані з порушенням їхніх прав, від сплати судового збору. Крім того, Закон № 1023-XII містить у собі значно більше гарантій прав споживачів під час отримання послуг порівняно з Цивільним кодексом (ЦК) та іншими спеціальними законами.
Так, у Законі визначені, зокрема, додаткові підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача (ст. 18); установлена пеня у розмірі 3% вартості роботи (послуги) за кожен день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором. Коли ж вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі 3% загальної вартості замовлення (ч. 5 ст. 10 Закону № 1023-XII).
Разом із тим, ураховуючи, що окремі види правовідносин з участю споживачів регулюються й спеціальними законами України (наприклад, страхування, перевезення, фінансові послуги, житлово-комунальні послуги тощо), Закон № 1023-XII застосовується в частині, не врегульованій спеціальним законом. Як визначає Верховний Суд України, не застосовується Закон № 1023-XII до відносин із вчиненням нотаріусом нотаріальних дій, а також до відносин із надання професійної юридичної допомоги адвокатами.
Щодо кредитно-фінансових відносин, то сам характер цих відносин, стороною в якій є фізична особа, а також використані у Законах № 1023-XII та № 2664-III терміни “споживчий кредит”, “фінансова установа”, “фінансова послуга” дають підстави вважати, що правовідносини, які виникають із кредитних договорів, договорів банківського вкладу, договорів страхування, підпадають під дію Закону № 1023-XII.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону фінансова установа – юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Фінансова послуга – операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
У ч. 1 ст. 4 Закону № 2664-III визначено, що фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту та ін. Фінансові послуги можна поділити на банківський сектор і небанківський (кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії та ін.).
Оскільки банківська система в Україні є найбільшим сегментом вітчизняного фінансового сектору, ці послуги регулюються значною кількістю як законів, так і підзаконних нормативно-правових актів: ЦК, законами від 7 грудня 2000 р. № 2121-III “Про банки і банківську діяльність”, від 5 червня 2003 р. № 898-IV “Про іпотеку”, від 5 квітня 2001 р. № 2346-III “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”, Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, постановою Національного банку України (далі – НБУ) від 28 серпня 2001 р. № 368 “Про затвердження Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні”, постановою НБУ від 10 травня 2007 р. № 168 “Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту” та ін.
В Україні, незважаючи на законодавче закріплення, не повною мірою реалізуються такі права споживачів у кредитно-фінансових правовідносинах, як право на достовірну інформацію про послугу та умови договору. Споживачі не мають ані достатньої інформації про фінансові послуги, які їм надають, ані необхідних знань, щоб їх зрозуміти. Вони не завжди можуть оцінити рівень ризиків і можливі наслідки набуття додаткових фінансових зобов’язань та порівняти умови надання послуг, що пропонуються різними фінансовими установами.
Через неоднакову судову практику при вирішенні спорів про фінансові послуги Конституційний Суд України у Рішенні від 10 листопада 2011 р. у справі № 15-рп/2011 роз’яснив, що положення пунктів 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону № 1023-XII треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, гак і виконання такого договору.
10 січня 2009 р. набрав чинності Закон від 12 грудня 2008 р. № 661-VI “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку”, яким ЦК доповнено ст. 1056-1, згідно з якою встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку.
Але, встановивши, що банк в односторонньому порядку підвищив розмір процентної ставки, необхідно визначати, яка норма матеріального права була чинною на час виникнення спірних правовідносин.
Прикладами несправедливих умов угод у фінансовій сфері можна назвати: безповоротне зобов’язання споживача виконувати умови договору, з якими він не мав можливості ознайомитися до укладення договору; надання можливості продавцю чи постачальнику без вагомої причини змінювати в односторонньому порядку будь-які характеристики продукту чи послуги, які мають надаватися.
Наприклад, у жовтні 2010 р. Д. звернулася до суду із позовом до ТОВ (фінансова компанія) про визнання частково недійсним кредитного договору та стягнення безпідставно отриманих коштів. Свої вимоги Д. мотивувала тим, що 25 листопада 2008 р. вона уклала з ТОВ споживчий кредитний договір на 51 тис. 960 грн. для придбання транспортного засобу строком до 25 листопада 2010 р. За умовами договору щомісячна фіксована плата становила 2 тис. 279 грн. 56 коп., яка складалася з частини основного боргу, процентів, плати за обслуговування кредиту. Пункти 2.2.3 та 4.1 кредитного договору Д. просила визнати несправедливими, оскільки у порушення вимог статей 11, 18 Закону № 1023-XII, ст. 6 Закону № 2664-III плату за обслуговування кредиту встановлено змінною величиною, яка розраховується за формулою (справа № 6-80цс12).
Скасовуючи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2011 р., Верховний Суд України виходив із того, що касаційний суд помилково погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання підпункту 2.2.3 та п. 4.1 спірного кредитного договору недійсними.
Згідно з положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону № 1023-XII до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори зі споживачем умови, які с несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, якщо плата за обслуговування кредиту та плата за дострокове його погашення визначені формулою зі змінними величинами, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Оскільки спірний кредитний договір передбачає плату за обслуговування кредиту та за дострокове погашення кредиту формулою зі змінними величинами, така умова суперечить як ст. 11 Закону № 1023-XII, так і затвердженому сторонами графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця фіксовану суму, де розмір щомісячної плати за обслуговування кредиту на весь період дії договору дорівнює нулю.
За матеріалами огляду судової практики Верховного Суду України.
___________________________________________________
Публікація – січень 2014 р.
Здравствуйте Олег Петрович!!!!!!!
Помогите разобраться кто прав а кто виноват.
В прошлом году мой дед заключил срочный договор банковского вклада. В январе он умирает. Мы оформили право на наследство получив свидетельство на право банковского вклада в банке. Но банк откзывает по причине того что срочный договор и он не рассторгается.
Какие у меня мысли по этому поводу:
1)Банк говорит что в сооответствии со статьей 1218 ГКУ в состав наследника входят все права и обязанности, принадлежавшие наследнику на момент открытия наследства и не прекратившие вследствие его смерти/////Моя позиция такова СТАТЬЯ 1219 Ч.1. П. 5 “Не входят в состав наследства права и обязанности, не разрывно связанные с лицом наследодателя – права и обязанности лица как кредитора или должника, предусмотренные статьей 608 ГКУ”.
Статья 608 ч. 2 гласит Обязательство прекращается смертью кредитора, если оно связано с личностью кредитора.
2) Договор банковского вклада имеет отношение между банком(должником который должен принять вклад начислить проценты и вернуть вклад) и вкладчиком (кредиторором который предоставил свое имущество в виде денежных средств) то следовательно в случаии смерти вкладчика прекращаются обязательства МЕЖДУ БАНКОМ И ВКЛАДЧИКОМ ЧТО ОТСЮДА СЛЕДУЕТ РАСТОРГАЕТСЯ ДОГОВОР АВТОМАТИЧЕСКИ.
Как бы так вот мои мысли помогите разобраться?
Сергей, вкладчик действительно считается кредитором, но судебная практика по вопросу – неразрывно или разрывно связана личность кредитора с договором банковского вклада, неоднозначна. Но, тем не менее, договор банковского вклада не может быть разорван автоматически в связи со смертью вкладчика, поскольку, к примеру обязательства банка о начислении процентов по этому договору не прекращаются (есть соответствующее постановление ВСУ).