А Д В О К А Т
Кучерявый Олег Петрович

полный комплекс юридических услуг, защита интересов граждан и юридических лиц

Ноя

19

Про допустимість доказів обвинувачення

Автор: Advocat

Відповідно до статей 1 і 3 української Конституції, Україна рахується демократичною, правовою державою, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека повинні визнаватися найвищою соціальною цінністю. При цьому права і свободи людини та їх гарантії мають визначати зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини має бути її головним обов’язком.

Конституція України, згідно з її ж 8-ою статтею повинна мати найвищу юридичну силу, а її норми мають бути нормами прямої дії; в Україні нібито визнається і діє принцип верховенства права.

Та, напевне, майже всім зрозуміло, що поки що ці конституційні норми, здебільшого, є пустопорожньою декларацією.

Але, все ж слід зазначити, що деколи деякі кроки (як колись у відомій пісні: «Кое где у нас порой…») в цьому напрямку в Україні здійснюються. Одним з таких кроків слід відзначити Рішення Конституційного Суду (КСУ) вiд 20.10.2011 № 12-рп/2011 у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України, згідно з якою «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом».

Ініціатора звернення до КСУ, а саме СБУ, ця норма Конституції збентежила у взаємозв’язку з нормами частини другої статті 65 Кримінально-процесуального кодексу України (КПК), згідно з якою докази у кримінальній справі встановлюються, зокрема, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами здійснення оперативно-розшукових заходів; а також у взаємозв’язку з статтями 2, 5 і 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», що визначають поняття оперативно-розшукової діяльності (ОРД), права підрозділів, які здійснюють ОРД, а також суб’єктів, яким заборонено проведення оперативно-розшукової діяльності.

Така проблема дійсно має місце в зв’язку з неоднозначною судовою практикою оцінки допустимості доказів у кримінальних справах. Хоча, СБУ напевне більше турбувало не використання незаконних доказів в цілому (вони і самі цим нерідко грішать), а їх одержання особами, «які безпідставно перебирають на себе функції відповідних державних органів, уповноважених на здійснення оперативно-розшукової діяльності», тобто охоронним агенціями, самозваними детективами і т.п. структурами і особами. Та важливим є сам факт звернення і рішення КСУ по ньому.

Згідно з частинами першою, другою статті 32 Конституції ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією; не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Конституційний Суд України в пункті 1 резолютивної частини Рішення від 30 жовтня 1997 року N 5-зп (справа К.Г. Устименка) зазначив, що до конфіденційної інформації, зокрема, належать відомості про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). Щодо неможливості державних органів втручатися в особисте та сімейне життя людини, а також безпідставно отримувати відомості особистого характеру Конституційний Суд України наголосив у підпункті 4.2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 6 жовтня 2010 року N 21-рп/2010 у справі про корупційні правопорушення та введення в дію антикорупційних законів.

Стаття 31 Конституції гарантує кожному таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть встановлюватися лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (параграф 34 рішення у справі Тейксейра де Кастро проти Португалії від 9 червня 1998 року, параграф 54 рішення у справі Шабельника проти України від 19 лютого 2009 року), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією з прав людини, а саме: на свободу, особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканність житла (статті 5, 8 Конвенції) тощо.

Верховна Рада України законодавчо визначила повноваження органів дізнання і слідства щодо одержання фактичних даних, що можуть бути визнані доказами і які суд оцінює на предмет законності (допустимості), а також компетенцію органів прокуратури, які здійснюють нагляд за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

Збирання, перевірка та оцінка доказів можливі лише в порядку, передбаченому законом. Відповідно до статті 65 КПК доказами в кримінальній справі є фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (частина перша); ці дані встановлюються показаннями свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами (частина друга). Перелік суб’єктів, які можуть подавати докази, визначено у статті 66 КПК.

Визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

У Законі про ОРД врегульовано зміст, завдання, принципи оперативно-розшукової діяльності, порядок її здійснення, обов’язки та права підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, та визначено перелік відповідних дій, які можуть ними вчинятися в процесі такої діяльності. ОРД — це система гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів. Її завданням є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України (КК), про розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави. ОРД ґрунтується на принципах, зокрема, законності та дотримання прав і свобод людини (статті 1, 2, 4, 5, 7, 8 Закону).

Недотримання Конституції та порушення особами, уповноваженими здійснювати ОРД, вимог КПК, Закону про ОРД, інших законів України при одержанні фактичних даних є підставою для визнання зібраних у такий спосіб доказів недопустимими.

Оперативно-розшукова діяльність здійснюється виключно оперативними підрозділами органів, визначених у частині першій статті 5 Закону про ОРД. Відповідно до частини другої вказаної статті проведення ОРД громадськими, приватними організаціями та особами, іншими органами чи їх підрозділами, крім визначених у частині першій цієї статті, заборонено. Така заборона пов’язана з тим, що здійснення не уповноваженими фізичними або юридичними особами на власний розсуд будь-яких заходів, які віднесені до оперативно-розшукової діяльності (мають ознаки ОРД), порушує не лише законодавчі положення, а й конституційні права і свободи людини і громадянина.

Але, КСУ при цьому зазначив, що фактичні дані про скоєння злочину чи підготовку до нього можуть бути одержані не тільки в результаті ОРД уповноважених на це осіб, а й випадково зафіксовані фізичними особами, які здійснювали власні (приватні) фото-, кіно-, відео-, звукозаписи, або відеокамерами спостереження, розташованими як у приміщеннях, так і ззовні.

При оцінюванні на предмет допустимості як доказів у кримінальній справі фактичних даних, що містять інформацію про скоєння злочину чи підготовку до нього та подані в порядку, передбаченому частиною другою статті 66 КПК, необхідно враховувати ініціативний або ситуативний (випадковий) характер дій фізичних або юридичних осіб, їх мету та цілеспрямованість при фіксуванні зазначених даних.

Слід зазначити, що це Рішення КСУ і його норми стосуються виключно доказів на обвинувачення у вчиненні злочинів. Воно жодним чином не стосується доказів на виправдання людини від підозри та обвинувачення.

КСУ вважає, що подані будь-якою фізичною або юридичною особою згідно з частиною другою статті 66 КПК речі або документи (фактичні дані) не відповідають вимогам допустимості доказів, якщо вони одержані з порушенням прав і основоположних свобод людини, закріплених в Конституції, зокрема внаслідок цілеспрямованих дій із застосуванням оперативно-розшукових заходів, передбачених Законом про ОРД. Відповідно, якщо особа не проводила таку цілеспрямовану діяльність, а одержала докази випадково – вони можуть бути визнані судом, як допустимі.

Конституційний Суд України дійшов висновку і вирішив, що положення статті 62 Конституції «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом» слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності.

Рішення Конституційного Суду України, як завжди, є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Дане Рішення КСУ може бути використано в триваючих і майбутніх судових процесах будь якої інстанції.



Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *