Чи завжди доречні стереотипи в судовій практиці?

Стереотипні та стандартні мислення й дії – це, в значній мірі, батіг сучасного суспільства. Кліше, шаблони, стандарти зустрічаються на кожному кроці. «Усі багаті крадуть», «чоловіки не плачуть» – це дріб’язкові приклади такого мислення. Стереотипи нещадно узагальнюють і зобов’язують, розчісуючи всіх під одну гребінку, не враховуючи індивідуальність кожної людини. А мислення стандартами ще гірше.

Звідки беруться горезвісні стандарти? Вважається, що ґрунтуються вони на досвіді, отриманому нашими предками, який закріпився у свідомості людей. При чому, стандартний хід думок зручний і вигідний, оскільки народжує однакові моделі поведінки у різних людей. Люди з укоріненими у свідомості стандартами, як правило, не мають індивідуальності і унікальності, або ж у чинність тих або інших життєвих та робочих обставин воліють застосовувати стереотипи. Вони загнані в рамки, живуть надуманими нормами. У деяких стереотипах, звичайно, є раціональне зерно. Але в наш час навіть ці шаблони переінакшені, перекручені й доведені до крайнощів.

Це – загальні моменти. Тепер – відносно стереотипів у судовій практиці.

У цілому, слід зазначити, що саме в сфері судової практики, стереотипи й стандарти – це те, що там і повинне обов’язково бути присутнім, але тільки виходячи з однотипності окремих справ, обставин цих справ і норм законодавства. Та, нажаль, іноді стереотипність судової практики виходить за рамки основних завдань і принципів норм права, за рамки звичайної справедливості.

Одним з особливо устояних і розповсюджених, і, на мою думку – самих негативних із числа стереотипних підходів, у судах всіх рівнів є застосування в судових рішеннях для їх обґрунтування, невикористання стороною, учасником судового розгляду своїх прав. Що мається на увазі?

Наприклад, при розгляді цивільного спору про стягнення боргу по розписці, виникає питання до відповідача: «Якщо Ви стверджуєте, що реально не одержали гроші, про які написали розписку (таке буває не рідко, виходячи з різних обставин), чому Ви раніше не оскаржили в суді договір позики у формі цієї розписки?».

Інша ситуація з категорії адміністративних справ: «Чому Ви до звернення із цим позовом раніше не оскаржили те або інше рішення органу влади?»

Третя прикладна ситуація з області суміші видів судочинств при позові про стягнення коштів за постановою якогось контрольного органу (наприклад, постановою інспектора поліції в сфері забезпечення правил дорожнього руху, постановою органу лісового господарства в сфері лісопорушення, постановою фіскального органу, тощо: «Відповідач, Ви вказуєте, що стягнення є безпідставним, посилаючись на незаконність постанови органу. Чому Ви не оскаржили постанову протягом передбаченого законом строку?»

«Не мав можливості, не було коштів, часу», «Не зрозумів необхідності», «Мене ввели в оману», «Вважав, що все саме минеться», тощо… Особливо частими і дійсно реальними в наших умовах є дві останні відповіді, що пов`язані з менталітетом представників контролюючих суб`єктів, з одного боку, та підконтрольних осіб (населення) з іншого боку. Усілякі ситуації бувають, судді це дуже добре знають (іноді на власному досвіді, досвіді родичів, знайомих), але відповіді на задані питання, як правило, не мають значення, не сприймаються. Навіть, якщо людина у свій час не знала про існування якогось договору, рішення органу влади, постанови посадової особи або органу, виникає питання: «Чому Ви не подали зустрічний позов в цьому судовому розгляді?».

Як наслідок: у рішенні суду фраза, зміст якої можна звести до наступного: «Не оскаржив, зустрічний позов не подав, значить визнав, значить винний, повинен платити».

Чому це не правильно? Посудіть самі: невже ж те, що людина щось не оскаржила, наприклад постанову поліцейського за порушення правил дорожнього руху свідчить про те, що вона визнала свою вину? Але судді, які самі явно в таке не вірять і повинні приймати рішення за власним переконанням, у судовому рішенні все ж здебільшого напишуть висновок про таке визнання, незважаючи на те, що така позиція прямо суперечить частині 6 статті 82 ЦПК України, згідно з якою, лише вирок у кримінальному провадженні, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, та й те, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Постанова посадової особи будь якого контролюючого органу жодного преюдиційного значення (обов`язковості) для суду не має і має бути перевірена судом на законність в загальному порядку, як будь якій інший доказ.

Але суди вдаються до такої перевірки доволі рідко.

Крім того, щодо загальної сторони:  посилання на будь яке не оскарження в минулому, або навіть не подання зустрічного позову не може бути доказом неправомірності, неправоти будь яких дій, бездіяльності сторони, учасника судового розгляду, оскільки посилання суду у рішенні на неоскарження чогось прямо суперечить нормі ст. 12 Цивільного кодексу України, згідно з якою особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. Звісно, що в жодному законі не зазначено, що людина зобов`язана щось оскаржувати. Вона лише має на це право. Натомість, не здійснення свого права ставлять їй у провину, що само по собі є нонсенсом без будь якої реальної логічної послідовності.

В даному випадку ми маємо справу з переплутанням права і обов`язку, що стало негативним стереотипом. Коли він виник – важко сказати. Скоріш за все, десь на початку 90-х років минулого сторіччя при винесенні рішень в замовних справах, але згодом формулювання поступово сподобалося і прижилося, бо значно полегшувало вирішення справ, увійшло до усталеної судової практики і вже сприймався майже, як аксіома.

Справедливості раді слід зазначити, що не лише судді користуються цим постулатом. Завжди, коли є така можливість, представники сторін (адвокати, просто юристи, прокурори, якщо вони беруть участь у справі), задають питання такого типу протилежній стороні і потім обгрунтовуючи перед судом свою позицію, вказують її, як доказовий аргумент. І я, грішний, так неодноразово робив. Та представники сторін діють сугубо в інтересах своїх довірителів, але ж суди повинні приймати законне і справедливе рішення.

За частиною 1 ст. 2 ЦПК (і за відповідними нормами ГПК і КАС України), завданням судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Більш того, згідно з частиною 2 ст. 2 ЦПК, суд та учасники судового процесу зобов’язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Чи буде при цьому справедливим і законним рішення, якщо воно підтверджує реально незаконні дії, у той час, коли сторона, яка заперечує ці дії, бездіяльність, обставини, тощо, надає докази їх незаконності, але суд увагу звертає лише на те, що вона щось не оскаржила раніше або не скористалася своїм правом на зустрічний позов? І чому раптом хтось-колись вирішив, що для заперечення (за будь яких обставин) сторона зобов`язана подати саме зустрічний позов, а не може просто заперечувати в провадженні за позовом іншої сторони?

____________________________________________________

Публікація – квітень 2018 року