Явка з повинною – сумнівний доказ!

Явка з повинною, або як тепер її частіше  називають: «з’явлення із зізнaнням» — це особисте, добровільне письмове чи усне повідомлення заявником представникам правоохоронного органу про причетність самого заявника до вчинення злочинних дій.

Раніше діючий Кримінальний процесуальний кодекс України 1960 року (КПК-60), в статті 96 своєї останньої редакції визначав явку з повинною, як «особисте, добровільне письмове чи усне повідомлення заявником органу дізнання, дізнавачу, слідчому, прокурору, судді або суду про злочин, вчинений чи підготовлюваний ним, до порушення проти нього кримінальної справи».

Одночасно КПК-60 (частина 2 ст. 96) уточнював, що якщо кримінальну справу вже порушено за наявністю ознак злочину, таке повідомлення заявником має бути зроблене до винесення постанови про притягнення його як обвинуваченого.

Усна заява мала заноситися до протоколу, який підписують заявник і посадова особа, яка склала протокол, а якщо така усна заява про явку з повинною зроблена в судовому засіданні, то відомості про особу заявника і зміст його заяви заносяться до протоколу судового засідання і підписуються заявником. Головуючий в судовому розгляді мав протягом трьох днів надіслати витяг із протоколу судового засідання відповідному прокурору. Письмова заява про явку з повинною мала бути підписана заявником і посадовою особою органу дізнання, дізнавачем, слідчим або прокурором, якими прийнята заява, із зазначенням на заяві дати її прийняття.

Явка з повинною використовувалася правоохоронними органами завжди і досить часто. В переважній кількості випадків суд у кримінальному процесі розглядав її – як беззаперечний доказ винуватості обвинуваченого, хоча дуже часто її просто «вибивали», або одержували від підозрюваних осіб в інші незаконні способи.

Але, це вже, в значній мірі, історія. Новий КПК взагалі не визначає зміст явки з повинною, а згідно з частиною 4 діючої на цей час статті 95, суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. І хоча посилання на явку з повинною залишилося у Кримінальному кодексі України (ст. 66), як на обставину, що пом`якшує відповідальність, явка з повинною значною мірою втратила своє значення. Значною, але все ж не повною, адже наявність такої явки з повинною, якщо вона не визнана недопустимим доказом і долучена до матеріалів судового кримінального провадження досить істотно впливає на сприйняття судом винуватості обвинуваченого та й часто оцінюється судом – як письмовий доказ та у сукупності з іншими, навіть практично пустопорожніми доказами може призвести до визнання обвинуваченого винним у вчиненні злочину (кримінального правопорушення).

Та досить нещодавно Кримінальний касаційний суд у складі Верховного Суду своєю постановою у справі № 359/6489/13-к від 17 квітня 2018 року досить чітко обмежив дієвість звернення із зізнанням, вказавши, таке звернення, якщо воно подане після затримання обвинуваченого у справі, є недопустимим доказом для суду. Водночас сама по собі явка з повинною є позасудовими показаннями особи, тому взагалі не є допустимим доказом у суді, оскільки суд вважає доказовими лише ті показання, які отримані ним під час судового засідання.

У вказаній справі касаційна інстанція скасувала ухвалу суду апеляційної інстанції та направила справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Слід зазначити, що дещо схоже рішення щодо явки з повинною було прийняте Верховним Судом України (старого складу) ще 9 жовтня 2017 року у справі № 5-159кс(15)17 на виконання рішення Європейського Суду з прав людини від 19 березня 2015 року в справі «Кулік проти України». Суд констатував, що зізнання засудженого у вбивстві або іншому злочині без присутності адвоката, незважаючи на інші докази вини на момент зізнання є підставою для скасування вироку.

Аналогічне рішення ЄСПЛ виносив також за заявою (скаргою) N 40852/05 “Шличков проти Російської Федерації” від 9 лютого 2016 року, яке набуло чинності 9 травня 2016 року. ЄСПЛ вказав, що надані у відсутності адвоката свідчення не можуть вважатися достовірними, оскільки немає ніяких доказів, які б спростовували можливість примусу для їх отримання.

ЄСПЛ встановив, що явка з повинною, яку заявник написав за відсутності адвоката в якості свідчення проти самого себе після затримання і взяття під варту, була одним із доказів сторони обвинувачення під час розгляду кримінальної справи. Обласний суд визнав дані показання неприйнятними, однак послався на них при визнанні заявника винним і винесення йому вироку.

Європейський Суд вчергове наголосив у пунктах 81 та 82 рішення, що право не давати показання та право не свідчити проти себе є загальновизнаними міжнародними стандартами, які лежать в основі поняття справедливого розгляду, передбаченого статтею 6 Європейської Конвенції про права людини. Сенс цих прав полягає в тому числі в забезпеченні захисту підозрюваних від будь-яких проявів незаконного примусу з боку влади; таким чином їх дотримання допомагає уникнути судових помилок і сприяє реалізації цілей статті 6 Конвенції. Право не свідчити проти самого себе, зокрема, передбачає, що сторона звинувачення в кримінальній справі прагне довести свою версію по справі проти обвинуваченого, не вдаючись до доказів, отриманих шляхом примусу або придушення волі обвинуваченого. Свідчення, отримані в порушення статті 3, за визначенням вважаються недостовірними. Крім того, в кримінальному провадженні вони часто стають безпосереднім приводом для жорсткого поводження. Використання таких показань для визнання людини винною несумісне з гарантіями, передбаченими статтею 6 Конвенції.

__________________________________________________________________

Опубліковане – вересень 2018 року